Бібліографом ЦРБ підготовлено та видано інформаційний листок «Пам’янемо родиною –великою, вольною» (до 152-річниці перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі). Готується матеріал для випуску буклету «Світ вшановує Кобзаря: пам’ятники Т.Г. Шевченку в світі»

«…Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і,як на горі Голгофі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, - подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра».

З надгробного слова канівського протоієрея Гната Мацкевича

Унікальна творчість Тараса Шевченка та його подвижницьке життя зробили його постать одним із найпотужніших, найпривабливіших і найвідоміших символів України та українського народу. Елементом культу Шевченка стали щорічні відзначення не тільки дня його народження – 9 березня, але й смерті - 10 березня та перепоховання - 22 травня.

… В останні роки життя письменник почував себе дуже погано – здоров’я було зруйноване десятирічною солдатською каторгою. Лікарі підтвердили безнадійний стан хворого.

10 березня (26 лютого за ст..стилем) 1861 року в Петербурзі о 5-й ранку перестало битися серце вірного сина України, пророка українського народу - Тараса Григоровича Шевченка, якому щойно виповнилося 47 років. Цей день навіки став днем жалоби української нації. Блискавкою розлетілася звістка про смерть поета по всьому Петербургу, а телеграфні дроти понесли її до великих міст України.

Т.Г.Шевченка було поховано на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі й близькі прихильники Шевченка вже тоді знали, що той посмертний прихисток Великого Українця тимчасовий: ще в день смерті 10 березня, зібравшись у помешканні одного з братів Лазаревських, вони заприсяглися згодом перевезти його тіло в Україну. Для здійснення задуманого потрібно було зібрати кошти й одержати дозвіл центральної влади. Тож і сороковини відзначали в Пітері.

А через 58 днів після похорону, 8 травня знову зійшлися численні друзі й прихильники для проводів праху Кобзаря в Україну, супровід було довірено художникові Григорію Честахівському – близькому приятелеві і великому прихильникові Тараса та Олександру Лазаревському одному з 6-ти братів Лазаревських, які, як мовиться молились на Шевченка.

9 травня були вже в Москві. З вокзалу домовину перевезли на Арбат. Тут у церкві Тихона-Чудотворця відбулася багатолюдна панахида. У Москві Шевченко вперше побував у лютому 1844-го, повертаючись з України до Петербурга Для завершення навчання в Академії. І написав тоді вірш «Чигирине, Чигирине», до речі, єдиний з літературних творів з адресною позначкою «Москва». Добрих два тижні Тарас провів у Москві в березні-квітні 1858-го, повертаючись із заслання (Орськ – Новопетровське укріплення, 1847-1857рр.) був тут ще в червні та вересні 1859р., але без затримки прямував далі: спершу в Україну, а невдовзі – й до Петербурга.

Далі похоронний маршрут проліг через російські міста і містечка, їхали кіньми. Цей відрізок шляху Шевченко – так само кіньми - долав за життя, а що то була за поїздка, які дороги довелося пізнати і як харчуватися на поштових станціях, він колоритно описав у 1855 р., перебуваючи в солдатчині в Новопетровському укріпленні, у повісті «Капітанша» (написана російською мовою).

На цьому маршруті громадянську панахиду влаштували в Орлі, де жив і взяв участь в урочисто-траурній церемонії Тарасів приятель Якушкін.

Перше українське село (теж описане Шевченком у повісті «Капітанша»), через яке тоді пролягав поштовий тракт з Москви до Києва, було Єсмань. А першим українським містом, через яке проїхала траурна колісниця 15 травня, став Глухів. Тут Шевченко вперше побував у лютому 1844р., потім у квітні 1845р., а востаннє – живим – у серпні 1859р. Колишня резиденція українських гетьманів і Малоросійської колегії цікавила його своїми історичними пам’ятками і драмами, що знайшло відлуння в поемі «Сон» (1844), вірші «Іржавець» (1847) та повісті «Капітанша» (1855).

Обідньої пори 16 травня зустрічали і проводжала траурну процесію ще одна гетьманська столиця – Батурин (Чернігівська обл..) Тут була резиденція гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського, а неподалік закладав основи сучасного бджолярства Петро Прокопович (його згадав Шевченко у повісті «Близнецы»).

А далі - по дорозі до Києва – процесія зупинилася в повітовому містечку Чернігівщини – Борзні. Тут Шевченко жив узимку 1847р. гостював у поета-романтика Віктора Забіли, Тарас тоді полонив борзнянців чудовим співом і жартівливими оповідками. Тепер уже старий приятель організував зустріч і проводи Тарасової домовини та приєднався до процесії аж до самого Канева, де взяв участь у похоронах та опорядженні могили Кобзаря.

О 7-й ранку 18 травня процесія прибула у Бровари. Дорога – піщана. Їхати було важко. О 5-й дня уже були в лісі поблизу Дніпра. Київські студенти не дозволили везти домовину кіньми – самі впряглися у воза і перевезли через Ланцюговий міст, а потім – і до Церкви Різдва на Подолі (Поштова площа). Були промови, молебні, робочі суперечки щодо місця поховання – хотіли саме в Києві. Але переміг Григорій Честахівський, заявивши, що воля Тарасова зорієнтовує на Канів. Вранці пароплавом «Кременчук» процесія рушила по Дніпру до Канева.

Я тільки хаточку в тім раї

Благав і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

У цих рядках заповітна мрія Тараса знайти прихисток на рідній землі, мати власну оселю. І обов’язково над Дніпром, на горі, поблизу Канева.

Не судилося. Повертався до омріяних місць у домовині. І то завдяки Григорію Честахівському і Тарасовому родичу Варфоломію Шевченку. «Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна…» - наполіг Григорій Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко.

Як засвідчує приятель Шевченка і перший його біограф Михайло Чалий, того дня, у середу 22 травня, в Успенському соборі протоієрей Мацкевич відправив заупокійну обідню, а після панахиди виголосив надгробне слово: «Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!»

Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. На могилі поставлено простий дубовий хрест.

У середині 80-х років ХІХст. на могилі Шевченка замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. У 1931-му р. його замінив незграбний стовп-обеліск.

І лише в 1939р. тут було споруджено великий пам’ятник із постаттю Шевченка, вилитої з бронзи і встановленої на постаменті на терасі великої вежі. І вже більше ніж 70 років Він, що сам себе закляв стоїть над Дніпром і над широкополими ланами обох його берегів і спостерігає над «вкраїною милою».

…Доки в нашого народу є Шевченко, доки є таке потужне джерело мужності і патріотизму, як Тарасове слово, доки є в нас святиня, до якої йдемо як на сповідь і освітління душ, Україна живе і житиме.

Біленко,В. В Україну – назавжди.Додому. Дорога Великого Кобзаря: з тимчасового посмертного прихистку – до вічного/ Володимир Біленко// Урядовий кур’єр.- 2011р.-21 трав.-С.16.

Перепоховання Тараса Шевченка [Електронинй ресурс]/ сайт Центральної бібліотеки ім..Т.Г.Шевченка для дітей.- Електрон.текст.дані.- Режим доступу:http: www.shevkyivlib.org.ua/,вільний.- Загол.з екрана.- Мова: укр.- Перевірено: 25.04.2013.

Укладач: Г.Сорока

Редактор: О.Гаркавенко

Комп’ютерний набір: А.Бублій

Відділ культури і туризму

Звенигородської райдержадміністрації

Звенигородська центральна районна

бібліотека ім.Ю.С.Кримського

Пом’янемо родиною – великою, вольною

(присвячено 152-й річниці перепоховання Тараса Шевченка)

Звенигородка – 2013 рік

Кiлькiсть переглядiв: 337

Коментарi