• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Афганістан

/Files/images/CAM00214.jpg/Files/images/CAM00218.jpg

До 26-річниці виведення військ з Афганістану бібліотечними працівниками для студентів ДНЗ Звенигородського ЦППРК організовано та проведено патріотичну годину «Пам’ять загиблим – шана живим».

А в читальному залі районної бібліотеки оформлено викладку літератури «Афганістан – моя кривава рана».

Затамувавши подих учні слухали розповідь про героїзм наших воїнів, про загиблих земляків. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя в цій війні.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом.

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото –

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

<<Чи ж там він є?»

Стоять, відводять очі в бік солдати

І шепотить сержантик, ледве чуть:

«Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі,

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ...

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі.

В селі ховали воїна-солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Вони не повернулись...

/Files/images/50004.jpg

ТИТАРЕНКО ОЛЕГ МИКОЛАЙОВИЧ

(31.12.1964 р.- 18.09.1984 р.)

«Поліг біля мінного поля…»

Куди б не вели молодих дороги , повертають вони завжди додому. От і Олег, закінчивши десять класів середньої школи, поїхали до Києва, вчився там в ПТУ, але тільки-но випадала нагодна, мов на крилах летів сюди, на тиху звенигородську вулицю Димитрова, в будинок №42, де його завжди з любов’ю ждали.

Як правило, траплялось це під вихідний день, коли всі Титаренки були вдома, і у кімнатах стояв дух висунутих з духовки пиріжків. Олег любив їх з сиром, повидлом, капустою і, навіть, квасолею. Ні з чим не зрівняний дух проникав надвір, діставав через тин сусідів, і вони, чуючи його,говорили: «Мабуть, Олег з київського автобуса скоро буде…» і майже ніколи не помилялись.

Будівельну спеціальність він здобув в училищі за рік. Разом з дипломом одержав і повістку Дніпровського райвійськкомату міста Києва. Виряджаючи сина в армію, Микола Андрійович і Галина Петрівна знали, що цього разу він відбуває надовго. Але що назавжди – їм це не могло прийти і у найстрашнішому сні.

Олег потрапив в Афганістан у саперну роту з розміновування. Не служба – пекло у прямому значенні цього слова. Ні в кого, за винятком, хіба що розвідників, не було скільки шансів повернутись із бойового завдання пораненим або вбитим. Олега доля оберігала, як мовиться, до останнього. Навіть в липні 1984 року, коли під сильним обстрілом його підрозділ робив прохід на мінному полі противника, коли «духи» пішли в атаку, намагаючись «загнати» їх на розкидані через кожний квадратний метр «італійські», він з товаришами зумів відбити наступ, прохід мотострілецькому батальйону ними був забезпечений. За успішне виконання цього завдання мужній воїн-сапер був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Не так довго залишилось йому до звільнення у запас. Вже й рідним у Звенигородку написав: «Ждіть!». Але даремно ті готувались. Знову Олега відправили розчищати мінне поле, знову був запеклий бій з душманами. Але якщо у липні все обійшлось, то цього разу чимало саперів поклало голови в бою. Загинув і Олег Титаренко.

Він посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

/Files/images/50001.jpg

КРАВЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

(7.03.1965 р. – 26.10.1984 р.)

«Надворі і в серці зима»

На війні тільки щасливі випадки різняться між собою, нещасливі ж схожі одна на одну, як сестри-близнючки. Ось, що повідомило у листі командування частини, в якій проходив службу Валерій Кравченко.

«Наприкінці жовтня 1984 року в одному з підрозділів склалася вкрай складна ситуація. Для виконання поставленого завдання бійцям не вистачило спеціального обладнання і приладів. Доставити його на місце виявили готовність багато бійців-автомобілістів, у тому числі і рядовий Валерій Кравченко. На одній з ділянок дороги колону несподівано обстріляли душмани. Їдучи першим, Валерій вирішив скоріше вивести автомобіль з-під вогню душманів і дати можливість іншим водіям теж уберегтися. Набравши швидкість, потужний «Урал» домчав до рятівного повороту, але в цю мить пролунав вибух. Так загинув боєць Кравченко, до кінця виконавши свій інтернаціональний обов’язок…».

/Files/images/50003.jpg

ХАМКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

(8.01.1965р. – 1.04.1985р.)

«Залишилась одна»

Долю матерів, чиї діти не повернулись із афганської війни, розділила і Віра Яківна Хамко із села Майданівки Звенигородського району. Вася у неї народився у різдвяну ніч, таку зоряну і таку тиху, що скрип морозу, як писав великий Гоголь, можна було почути за версту.

Рівно через сім зим хлопчик пішов до школи, старанно виводив у зошиті в «косу лінію» заповітне слово «мама», і воно у нього краще виходило, аніж всі інші слова. Мабуть, тому, що не було у дитини ближчої людини, котра б так вбирала у себе його радощі і болі, успіхи і невдачі. Самій же Вірі Яківні здавалось, що Васині шкільні роки тягнутимуться нескінченно довго, що він завжди буде близенько біля неї, що постійно чутиме його веселий дзвінкий голос. Та незчулася мати, як продзвенів для сина останній шкільний дзвінок. Справжньою дорослою людиною постав перед нею Василь з атестатом зрілості у руках. Як і іншим майданівським хлопцям і дівчатам, хотілося йому кудись поїхати і пошукати щастя серед чужих людей. Але вирішив перед армією хоча б рік побути біля матері. Вирішив правильно, сам того не знаючи… Бо зла доля-мачуха вже стояла на чатах, збираючись нанести свій підступний удар.

Так вже було хлопцеві на роду написано: пройти в Афгані шлях від рядового бійця до старшого сержанта, заступника командира бойової групи. За успішне виконання бойових завдань старший сержант нагороджувався медаллю «За бойові заслуги», нагрудним знаком «Відмінник прикордонних військ» значком «Воїн-спортсмен» й іншими. Це був, дійсно, солдат-«афганець», справжій боєць, сміливий і відважний, був, як сказано в листі командування, «прикладом для своїх підлеглих і товаришів по зброї».

Загинув Василь 1 квітня 1985 року, виконуючи бойове завдання. Того ж року його було посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Захоронений на кладовищі села Майданівки. На могилі встановлений пам’ятник.

/Files/images/50002.jpg

КОНОВАЛ ВІКТОР ЛЕОНІДОВИЧ

(30.07.1965р. – 16.06.1985р.)

«Задивився місяць у воду»

Там, високо в горах, на закиданій снігом «точці», йому часто снилися вулиці Звенигородки. Або ж залиті сонячним промінням, або ж огорнуті вечірніми сутінками. Бачився рідний дім на вулиці Жовтневій, автостанція з пам’ятником молодому Тарасу.

І все те приходило уві сні з висоти пташиного польоту, Віктор здогадувався: то з-за гір. На рівнині подібні «піднебесні» сни до нього не приходили…

Ось вже котрий день хорогська мотоманеврова група, прибувши у «вертушках» на одну з афганських висоток, обживала голе місце. З усіх боків оточували засніжені гори, безлюдні і сонні у цю пору року. Тільки ледь помітна стежка, що змійкою перетинала увесь масив, засвідчувала: життя внизу тривало. Саме там могли з’явитись ворожі каравани зі зброєю.

Як і інші бійці, стрілець-помічник навідника гранатомета Віктор Коновалов жив у наметі. Вдень було ще нічого: вдавалось погрітись біля багаття, розведеного із хмизу, який приносять з долини. Вночі вони мерзли: підпалювати хмиз не дозволялось. Аби не злякати погоничів віслюків. Особливо діставалось воїнам від холоду на бойовому посту. Та мусили терпіти: іншого виходу у них не було…

Зараз уже трохи забулось, чи Віктор написав про своє нелегке життя-буття в горах, чи мати сама здогадалась, але одержав одного разу солдат з дому посилку з… валянками. І відразу ж написав Катерині Трохимівні таке: «Кожного дня йде сніг. Навколо його нападало більше метра. То ж валянки – на вагу золота. Ходжу у них на службу сам і потім віддаю тим, хто заступає після мене».

Він був таким ще з пелюшок. Міг поділитися з друзями останньою крихтою.

Не скажеш, що в біографії хлопця було щось особливе. У сім років пішов до школи. Після занять відвідував танцювальний гурток у Будинку піонерів. Потім захопився тенісом і зайняв призове місце на одному із міських змагань. Коли ще ходив до десятого класу, почув від знайомих про радіоприладний завод-гігант у місті Смілі. Вирішив поїхати і пошукати щастя там. Поступив вчитись на токаря-револьверника в училище при заводі. Пройшов повний курс і одержавши диплом, був прийнятий на підприємство. А восени 1983 року Віктора покликали до лав Радянської Армії.

Служити йому залишалось ще півроку . І хлопець з нетерпінням чекав «дембеля», прохаючи матір не робити обмін квартири. А то: «З першого дня служби мрію рідний будинок побачити, коли ж обміняєш, приїду на вокзал і не знатиму куди йти…»

Прийти з вокзалу додому у парадному «дембельському» мундирі Вікторові не судилось. У червні під час бою поблизу афганського кишлака Чатні він загинув.

За мужність, виявлену у ході бойових дій, рядовий Віктор Коновал нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Поховано воїна-інтернаціоналіста у Звенигородці. В його честь названо одну з вулиць цього міста.

Кiлькiсть переглядiв: 187

Коментарi